Ми можемо відбудувати школи, але не дитинство
Цей звіт аналізує трансформацію системи освіти України протягом 11 років, що відбувалися в умовах послідовних і взаємопов’язаних криз: від початку конфлікту у 2014 році, через наслідки пандемії COVID-19, до повномасштабної війни з 2022 року.
Повномасштабна війна стала визначальним чинником дестабілізації освітньої системи, спричинивши масштабні руйнування інфраструктури, масове переміщення населення та тривалі перерви в навчанні. У цих умовах освітній процес дедалі більше зосереджується на забезпеченні безперервності та безпеки, що суттєво вплинуло на його зміст, організаційні моделі та очікувані результати для цілого покоління дітей і молоді.
Станом на 2025 рік доступ до якісної освіти значною мірою визначається безпековою ситуацією в регіоні та соціально-економічним становищем родини. Це формує «безпековий розрив», коли освітні можливості є нерівномірними й залежать від зовнішніх чинників, а не від індивідуальних потреб чи потенціалу дитини.
Тривалий вплив війни супроводжується поглибленням психосоціальних викликів, які відображаються на когнітивному розвитку, здатності до концентрації, мотивації та формуванні соціальних навичок. Обмежені можливості для очної взаємодії та тривала ізоляція ускладнюють розвиток міжособистісної комунікації та співпраці серед дітей і підлітків.
Окремої уваги потребує зростаюче використання інструментів штучного інтелекту в освітньому процесі без належного методичного регулювання. За відсутності чітких підходів це може створювати ризик розриву між формальними академічними показниками та реальним рівнем засвоєння знань і навичок.
Аналіз регіональних відмінностей свідчить про посилення фрагментації освітнього простору. Якість навчання дедалі більше залежить від географічного розташування та доступності ресурсів, що поглиблює нерівність між громадами з різним рівнем безпеки та спроможності.
